ОДА НЕВІДОМІЙ РОДИНІ
ББК 84 (4 – 6 Крм) – 5
Г939
ISBN 966-2987-01-0
Гук В. А. Ода невідомій родині. – Сімферополь: Кримський письменник, 2006. – 56 с.
П’ята поетична збірка члена НСПУ
письменника В'ячеслава Гука продовжує
тему часу, розпочату у попередніх
книгах.
Wo der Wind weht von der See,
Salzgeschmack mitbringt vom Wasser…
Auf der Mole, Gunther Deicke
1.Anfang August, 1993
Коли перетинаються жили в агонії самоти, коли
наповнюється кров’ю келих, із якого Цезар
пив би пожадливо не вино, а ковтки хули, –
втручається в текст клинописний – цензор;
стомлений полководець, чий переможний полк
рахується десь полеглим: шматками м’яса,
на світле чоло лягає цупкий вінок,
щоб спинити миттєвість і неспроможність часу;
по твоєму мовчанні стає голоснішим ґвалт
мандруючих чайок на узбережжі моря,
неначе сотні гармат здійснюють дружній залп,
тамуючи безпорадність, безмежність людського горя;
ти перейшов межу, за якою час
є тільки продовженням давно переглянутих серій
неозвученого фільму, в якому старий баркас
пливе шляхом, вибраним Одіссеєм.
2.Mitte August, 1997
Море застигло. І пахне серпень хурмою,
Риба не йде в замасковані добре сіті,
Пароплав надривається в бухті попід горою, –
В бінокль не видко, як граються в гилки діти.
Вечір минулого літа: дощ, самота, жадання
В листі зі Ставангера. Вітер гра колосками
Сухими, що в вазі, і чутно глухе зітхання
Хвилі, що вештається пісками.
Пароплав надривається в безлюдно-пустельній бухті,
Голосніше ячить над морем охрипла чайка,
Термометр видає свою приналежність ртуті,
Вище, ніж 20 – за Цельсієм, – незвичайне
Видають за буденне, за такт кулеметної черги,
За гру сонця на фресках таврійських, що переходить у рибу,
Минуле – це час у фільмах, що робить Бергман,
Це запах жоржин і вистиглого обіду.
Хвиля поглинає берег. Гамак – порожній,
Пароплав – віддаляючись – стає подібний до риски,
Віслюк скубе суху траву придорожню,
Дні проходять повз очі, як війська римські.
3.Ende August, 2006
Ми ніколи не отримували від тебе листів,
ти мовчав навіть тоді, коли хворіла Тесса,
хоча, я знаю, що ти завжди листуєшся зі своїми
коханками і те, що їх безліч.
Ти втратив розуміння слова – ”спорідненість”,
і родина для тебе чужа, як дереву прищеплена гілка,
сині очі твої стали вибляклими від часу…
Пам’ятаєш, у дитинстві, ми потрапили під дощ
(це був липень) –
і сховалися в закинутих стайнях царського іподрому?..
Ми промокли тоді – та були щасливі-щасливі.
А ще те, як ти оберігав від сільських дітлахів теплі гнізда,
як годував із рота галасливих сиріт-ластів’яток?..
Це було так давно: ще до того, як нас роз’єднали
і як на кордоні розорали контрольні смуги.
Цікаво, чи прийняв уже запропоноване громадянство?
В останнім листі до Рози ти сказав, що жалкуєш за нею,
(як ти пам’ятаєш, – вона живе поряд, з нами),
заробляє тим, що миє посуд у їдальні тітоньки Нори
і допомагає листоноші розносити вранішню пошту.
Знаєш, час її не торкнувся. З роками
вона тільки більше стала боятись єврейських погромів,
вона взагалі не така, як усі: нову владу
не сприйняла, як багато хто з нас, – зло й вороже,
тільки із жахом згадує надпис – хтось наспіх вивів червоним:
JUDEN – RAUS!!! (невдовзі його на стіні забілили).
Ми живемо так, як раніше, та тільки загинув Емброуз
(наше цуценя-пудельочок) – розрізало навпіл трамваєм,
сьогодні, наприклад, ходили на службу до храму,
іноді я малюю портрети, збираю гербарій,
їжджу на дачу в Хіітолу, читаю норвежця Брюхейма …
Життя – як пісок, що тече крізь розтиснуті пальці,
і я вже не зроблю того, що хотілось зробити.
Кажуть, краще синиця в жмені, ніж журавель у небі,
вже сюрчання цикад розриває вушну перетинку,
вибач, але я завжди чекаю на лист або звістку від тебе…