03.06.2009, "Молодь України"
ДІМ ДЛЯ ПОКИНУТИХ І ЗРАДЖЕНИХ
ДІМ ДЛЯ ПОКИНУТИХ І ЗРАДЖЕНИХ
В'ячеслав Гук народився в місті Саки. Здобув вищу філологічну освіту в Симферопольському державному університеті. Із 2003 року — член Національної спілки письменників України. Видав п'ять книжок поезій ("Грота душі" (1998), "Плач Єремії" (2000), "Восьмий день тижня" (2002), "Шепотіння, лід і гагари" (2003), "Ода невідомій родині" та два романи: "Синдром дитячих спогадів" (К., 2008) і "Сад Галатеї" (Симферополь, 2008). За роман "Синдром дитячих спогадів" В'ячеслав Гук отримав грант Президента України молодим письменникам в 2007 році. Хоча, якщо запитати самого письменника, він вважає зараз важливішим для свого творчого зростання саме другий роман "Сад Галатеї", адже "Синдром дитячих спогадів" — роман, присвячений родинній драмі, що розгортається на тлі радянсько-фінської війни 1940 року — написаний під впливом фільму за сценарієм Інгмара Бергмана "Благі наміри" та творчості Кнута Гамсуна.
25.05.2009
Письменник В'ячеслав Гук: "Роль письменника в сучасному світі найважливіша. У багатьох країнах література — це візитівка країни. Яка література — така й країна..." В'ячеслав зізнався, що має заповітну мрію «побудувати будинок серед гір і фіордів Норвегії, де б знайшли свій прихисток усі покинуті й зраджені...
— В'ячеславе, у якому віці відчули, що хочете бути письменником? У вас у родині хтось займався літературою? Близькі заохочували?
— Точніше буде сказати, не письменником, а кінорежисером, але, відштовхуючись од здорового глузду та реалій життя, я обрав саме ремесло письменника, бо воно дало мені змогу швидше донести людям те, що я відчуваю. Це сталося ще в дитинстві, мені було тоді сім-вісім років: якось моя мати привезла мені із тоді ще соціалістичної Польщі гарно проілюстрований фотоальбом, зроблений за фільмом Інгмара Бергмана "Шепотіння і крики". Вона його купила там на "чорному" ринку і якось провезла через кордон, пояснивши мені, ще дитині, що це — найвизначніший здобуток європейського "буржуазного" кіно, про який тут майже ніхто не знає. Я зацікавився цим. Як зараз пам'ятаю себе, ще маленького, я їм халву і роздивляюся Бергмана. Літо в Криму. Але — прохолодне. Мене відразу ж привабила якась прихована трагічність змісту цього фотоальбому, а ще — шляхетність, неймовірна шляхетність кадру, виваженість форм і світло, як воно розташовувалося по всій довжині та широчині світлин. Потім — я думаю все життя саме над цим: моє перше і таке дивне знайомство із західною кінематографією, а ще — запах... Так, запах фарби тих сторінок, такий густий і таємничий, дальній, я думав, що так "пахне" Швеція, Стокгольм, бо ж фотоальбом був виданий саме там. А література — це прийшло якось саме собою, але — важко й довго я йшов до цього: тобто те, що я пишу, намагатимуся втілити на екрані. Після того, як 2003 року я написав статтю для однієї кримської газети під назвою "Інгмар Бергман: доторк до вічності", головний редактор порадив мені спробувати писати прозу. Тобто, знову ж таки, в мою долю таємним чином втручається Бергман і ніби керує нею. У моїй родині ніхто ніколи не займався літературою професійно. Мої близькі завжди були поряд у всіх моїх починаннях, на-вітьутих, які спершу їм здавалися "безнадійними", "регресивними" чи "занепадницькими".
— Чи може сучасний український письменник прожити на доходи від своєїтворчості або доводиться десь ще працювати?
— На моє переконання, сучасний український письменник має на це право, але це право — реалізовується не завжди. Тут є багато різних обставин: хтось працює, щоб заробити лише матеріальні статки, хтось, щоб шокувати чи засудомити громадську думку і щоб про нього щось "казали", хоч щось, аби не забували, а хтось — щоб отримати від цього власне задоволення. Якщо всі ці фактори збігаються, а ще — ви натрапляєте на людей, які до вас ставляться неупереджено, — ви будете заробляти на своїх творах. Але я, наприклад, проти тотальної комерціалізації літератури. Все-таки — це не шоу-бізнес, де можна оголювати себе і всіх. Хоча я, наприклад, більше очікую лише від перекладів своїх творів іноземними мовами, аніж від друку їх в Україні.
— Стиль вашого письма відрізняється якоюсь особливою європейськістю і, немов би, не з нашого часу. Хто з представників світової літератури і кінематографа вплинув на вас особливим чином?
— Знаєте, пані Анно, мені відома людина після того, як ознайомилася з моїм романом "Сад Галатеї", якось сказала, що сучасні українські видавництва ще не "здатні" друкувати такі речі, як у мене, що для цього їм іще треба довго рости, впритул до редагування, коректури та оформлення обкладинки. Набувати, так би мовити, "європейськості". Бо ж переважна їх більшість за методом роботи — так і залишилася десь у радянських часах. Або в порадянських. Вони — не розвинулися, а відтак зависли над безоднею, — ні туди ні сюди. І не зрушити з місця. Що твори штибу "Сад Галатеї" треба спочатку видавати десь у Німеччині чи Бельгії — німецькою, французькою, а потім уже в Україні. І то — обережно знайомити з ними читача, щоб він без примушення, агітації та реклам міг визначити сам, де зерно, а де полова. Не знаю, можливо. Зізнаюся, я навіть іноді думаю почати писати англійською, як зробили це ті письменники, хто емігрував колись до США, але все-таки українська мене вабить більше і я не хочу зраджувати власні переконання, бо із самого початку я ставив перед собою мету: спочатку — український варіант твору, а потім — будь-якою мовою. На своєму шляху, до речі, я зустрічав різних людей, пов'язаних із видавничою справою, які й ставилися до мене по-різному: дехто вважав мене за відвертого нахабу, дехто — вельми сором'язливою людиною. Скажу одне — позитиву було більше, ніж негативу. Про стиль написання: не вважаю, що він "не з нашого часу". Я все-таки сучасна людина. Але вплив, напевно, я мав дуже великий саме від західної літератури і саме від скандинавської: у дитинстві то, певно, були казки Андерсена, які вразили вишуканим і утаємниченим. Потім — Стріндберг, Гамсун, Вассму, Ібсен. З філософів — швед Еммануїл Сведенборг. Для мене, власне, якщо кажуть "проза" — то відразу ж чомусь іде асоціативний ряд: Кобилянська — "Земля", Гамсун — "Голод", Вассму — "Книга Діни", Ніколь Краусс — "Історія кохання". Я не знаю, чому так. Хоча зізнаюся, мене ніколи, наприклад, не приваблювала сучасна американська література, яку я помилково вважав "посередньою" до того часу, як... прочитав 2007 року роман молодої американки Ніколь Краусс "Історія кохання". Корчі смикали моїм обличчям, я шаленів, плакав. Там головний герой Лео Гурскі — єврей за походженням — втікає із охопленої нацистами Польщі до США. Він був молодий, трошки більше, ніж двадцять років. Його вагітна наречена виїхала туди з батьками раніше. Але... їй помилково повідомили, що її Лео — загинув, його спалили фашисти. Минає час. Від нього — немає звісток. Вона одружується з іншою людиною, сином хазяїна фабрики, який стає батьком уже народженого хлопчика. І тут Лео відшукує її, але вона каже: "Іди, залиш мене, залиш. Прошу... І вибач, але я не можу повернутися..." Він більше не одружується і все життя живе в самоті і переживає смерть власного сина, який стає відомим письменником, єдиної своєї дитини, якій так і не зізнався, що він був його справжнім батьком. А ще він написав роман про своє життя, який вкрали у нього і видали під чужим прізвищем за кордоном. Там є ще таке, коли пан Гурскі взимку, вже старий, повертається додому, він зупиняється, обертається, щоб подивитися, чи залишає він іще сліди на снігу, чи ні... Якщо б пані Краусс написала тільки це речення, а далі були, скажімо, крапки, але зазначила, що це — роман, а я був би видавцем, я б видав цю книгу без жодного вагання. Надривна, прониклива, болісна річ. Але така світла печаль залишається на душі після її прочитання. Я був шокований. А ще більше — коли в Україні ніде не знайшов окремо виданої її книги "Історія кохання". Чому?.. Не перекласти й не видати її — це просто злочин... Так, як і "Книгу Діни". Вважаю, що це треба зробити якнайшвидше: заповнити цю жахітну лакуну українського видавничого невігластва. А кінематограф для мене — це все-таки Інгмар Бергман, його "депресивний" і тому такий близький мені підхід до висвітлення найактуальніших проблем життя, його природність і велич у цій природності, яку відчуваєш усіма клітинками свого єства, а ще — Андрій Звягін-цев, режисер фільмів "Повернення" та "Вигнання". Я ставлю його поряд із Бергманом. Мене ніхто не зможе переконати в протилежному.
— Чому вас так привертає північний захід Європи: країни Балтії, Фінляндія, Норвегія? Ви бували в якійсь з цих країн? Ви хотіли б там жити? Чому? Хіба ви добре вже вивчили менталітет і звичаї тамтешніх жителів? Чим їхня психологія відрізняється, на вашу думку, від нашої?
— Тут я можу сказати, що іноді, і це буває часто, уві сні, я чомусь спілкуюся з іншими людьми або шведською, або норвезькою, або англійською. Коли прокидаюся — мені навіть боляче десь у гортані, ніби я втомився вимовляти малозрозумілі, але такі мелодійні слова. У Ризі я був у дитинстві — старе місто мене вразило архітектурою — о, Домський собор і зграї голубів над ним у високості! — І, можливо, вже потім це була одна з причин — давні дитячі враження — що я написав роман саме про Латвію. Може, якщо б я потрапив у дитинстві, скажімо, до Таллінна, я написав би про Естонію. Хтозна. Хоча — о, Господи, ледь не забув, 2003 року я видав поетичну збірку під назвою "Шепотіння, лід і гагари" — там є вірші і про шведський острів Готланд, і про естонський острів Сааремаа. Отож Естонія в моїй творчості теж присутня. Вірш так і називається — "Сааремаа". А ще мені хотілося б трошки пожити у Швеції, десь поблизу Ґетеборга, на самоті, і написати про сучасну Швецію, як я її відчуваю і розумію. Мене вабить психологія тих людей — вони не відірвалися од природи, а живуть у гармонії з нею. Вивчив я її за шведською та норвезькою поезією, творами Біргітти Тротсіг, Андерса Естерлінга, Гуннара Екельофа і— звичайно — видатного норвезького поета Стейна Мерена, який, до речі, перегукується у своїх творах десь із прозою Гессе, а десь — із поезією Еліoта. Отаке шалене сплетіння.
— Звідки така назва вашого другого роману — "Сад Галатеї"? Що вона символізує?
— Я й не знаю, що казати. Усе почалося восени 2006 року, коли я почав писати цю річ. Була ніч. 4 листопада 2006 року. У загальному зошиті я написав слова "Сад Галатеї", потім — роман, і відразу ж почав писати, без попередньої підготовки, так, просто: "Сьогодні, 4 листопада 2006 року покінчила життя самогубством пані Марта Юхансон". Текст ішов сам. Швидко і якось безболісно. 100 сторінок я написав, здається, взагалі за півмісяця. Я не мав на той час певного сюжету і не знав сам, чим усе це закінчиться. Хоча потім почалася довга робота над ним: дослідження матеріалів Нюрнберзького процесу і багато інших різних і втомливих речей. Списав я 12 загальних зошитів і лише тоді поставив останню крапку в романі. Мені хочеться, щоб цей роман став візитною карткою України в Європі, і, можливо, був би колись, наприклад, надрукований німецькою мовою у видавництві Олександра Феста. Для цього я зараз роблю багато й сам: впритул до пошуку людей за кордоном, хто небайдужий до сучасної української літератури. Переконаний, що письменник усе повинен робити сам: від написання книги до її оприлюднення, піару, презентацій, ата-кож пошуку перекладачів і закордонних видавництв, яким би було це цікаво. І, звісна річ, друк цієї речі в сучасній Латвії, бо ж роман — про Латвію, і це — логічно. Я вийшов навіть на видавництво в Ризі, "Vieda", якому це цікаво, але воно — дуже маленьке, і я розумію, що проект типу "Сад Галатеї" латиською для Латвії — це важко, потрібна підтримка відділу культури посольств двох країн або зацікавлений спонсор. І все-таки колись цей роман вийде й латиською — потрібен час, це моя заповітна мрія. До речі — я завершую його переклад російською мовою: хочу щоб і російський читач дізнався, про що пишуть в сучасній Україні. Закінчення — теж прийшло саме: у мене там присутній образ зерна, а зерно, за повір'ям, якщо воно сниться, передрікає людині смерть. Що я думаю про назву роману — нехай залишиться моєю таємницею.
— Розкажіть, як ви працюєте над новим твором?
— Спочатку з'являється назва. А вже потім — виринає десь із глибин підсвідомості сам сюжет та герої. Пишу я в зошиті, а вже потім — переношу все на комп'ютер. Але перед тим, як сісти писати, довго щось учу напам'ять — я просто так звик і роблю це протягом багатьох років щодня — а вже потім — пишу, увімкнувши музику. А це: "Місячна соната" Бетховена, органні твори Букстегуде, саундт-реки фільмів "Піаніно" чи "Список Шінд-лера". Є багато різних моментів щодо організації власного творчого дня.
— Герой вашого роману "Сад Галатеї"" Асар Янсон, згадуючи своє довге життя, повідомляє, що він єврей, а в той же час, під час війни, він завербувався і служив у підрозділі латвійського СС. Як розуміти таку амбівалентність вашого героя? І чому ви захотіли описати його саме таким? Наприкінці книги ви написали, що в нього був якийсь реальний прототип. Що це була за людина? Ви особисто знали його?
— Ні, він був сином єврея. Його мати була латишкою. З цього приводу хочу навести влучний приклад, його вже наводив колись київський фотокореспондент Андрій Недзельницький, — є така стаття у Ігоря Островського "Так сколько же еврейских солдат было на службе у Гитлера?" Там є такі слова: "Таким образом, очевидно, что нацистами в этот период был взят курс на растворение "четверть-евреев" в немецкой среде, в то время как "полу-еврей" вместе с собственно евреями выделялись в замкнутую, изолированную группу". Тоді була війна, і таке могло відбутися не лише з Асаром Янсоном. І відбувалося. Хто став його прототипом? Була така людина, ризький "начверть-єврей", колишній солдат військ СС, у радянський час — вчитель німецької мови. І мені хотілося написати про цю людину — вельми чутливу й вразливу, життя якої було зламано війною. Він прожив усе життя самітником і ніби вигнанцем. Захоплювався музикою. Тобто — був незвичайним піаністом. Хоча — там була трішки інша історія, не така, як у романі. Знову ж таки, коли змальовував образ Асара — я уявляв, що його голова має двоє облич: те, що перед нами, а друге — на потилиці, і те, друге, його жах, бо воно робить цю людину божевільною — пускає з рота слину і лається. А ще. В Янсоні є багато чого і від мене. Я не буду стверджувати, що вдачу Асара я змалював із себе, але щось є...
— У одному з ваших інтерв'ю я читала, що ви мрієте відкрити власне видавництво. А вам не здається, що набагато важливіше було б відкрити літературне агентство — в Україні для літагентів просто неоране поле роботи.
— Так, так. Саме — неораний переліг. Але літагентство — це, все-таки, бути посередником між письменником та видавцем — мене це не цікавить, а я хотів би видавати сам, як бачу, як відчуваю, як вважаю це за потрібне: я хочу, щоб це були високоестетичне оформлення книги, снобське навіть, а також текст, якому позаздрили б у світових видавництвах.
— Ви вважаєте, що власна самота є одним з необхідних умов для творчої роботи? А як же, наприклад, Лев Толстой, який творив в родинному колі, та й інші великі письменники?
— Це, напевно, залежить від психології людини. Але не треба забувати, як, все-таки, Толстой утік уже на старості років від своєї родини і помер на залізничній станції. Тобто він прагнув до самоти. До самовигнання. Зі спогадів Зі-наїди Гіппіус, яка приїжджала до нього, випливає, що він був нещасний зі своєю дружиною.
— Ви позиціонуєте себе в творчості як екзистенціаліст? Я маю на увазі, що ваші романи в чомусь, за настроєм, можна порівняти з "Нудотою" Ж.-П. Сартра.
— До жодних із філософських течій я не належу у своїх творах. А ось про літературні течії — знаєте, цікаве було б питання. Мене вже назвали "символістом", хоча я й сам не можу визначити той стиль, у якому працюю, до яких "-із-мів" належу: можливо, все, що було до мене, в моїй творчості — сплелося, бо ж і сюрреалізм теж вабить мене. Вабить сильно. Як тоді бути?
— Ви родом з російськомовного Криму, які обставини спонукали вас досконально вивчити українську мову і писати нею?
— Спрацювали гени (але в мене намішано стільки крові: там є не лише українська). Більше нічого. Так, напевно, буває, коли комусь потрібно на небі. А також — неймовірно сильне бажання донести людям, що я відчуваю. Божевільне бажання, коли думаєш тільки про це.
— Яким темам буде присвячений ваш новий роман? — Два наступні: один — це сучасна Норвегія та Україна, біль, самотність, зрада, самогубство; другий — сучасний Симферополь та Німеччина, психологічна драма про одного німецького орнітолога. До речі, орнітологія — дуже близька мені, як і медицина: я вивчав свого часу птахів.
— Яка, на ваш погляд, роль письменника в сучасному суспільстві?
— Найважливіша. У багатьох країнах література — це візитівка країни. Яка література — така й країна.
— Чи зазнавали ви в своєму житті сильні відчуття любові або ненависті?
— Любові — ні. А ось ненависті: бачу, як зараз, 1983 рік, осінь. Я повертаюся зі школи, а мій молодший брат, виявляється, десь у цей час губить мою стародавню римську монету, де був зображений Цезар. Ми тоді, пам'ятаю, так сильно побилися. Я був, як Каїн...
Спілкувалася Анна ЛОБАНОВСЬКА.
Молодь України © 2009
|
