В'ячеслав Гук. Вірші з роману "Синдром дитячих спогадів".

***

Сонце ховається за горизонтом. Година – як вухо – контужена

В чотирьох стінах нескінченно, напружено тягнеться.

На столику залізничної станції – духмяніє кава остуджена,

Тринадцяте: п’ятниця.

Півтора кілометра на північ, у гущину, сонцем пронизану,

День скінчивсь непомітно – не спиняючи свого руху,

Лише повозка вгиналася під важкими валізами

І захрясала в багнюці по самісінькі вуха.

Куплена майже за безцінь хижа намісника –

Для декількох днів, діб, тижнів, не названих уголос місяців,

Не названих шепотом слів – у мовчанні повнісінькім,

На конверті – До вимоги – більше не пишеться.

Пам’ятаєш, як у гриву коня павутинки впліталися –

Крижаної роси крізний сонячний бісер.

В саду пружно падали яблука, стрілки годинника опівдні спинялися,

І пахла живицею свіжотесаних дощок тирса.

Шипить старовинний годинник із німою зозулею,

Яблуко котиться вниз по сходах – у зливу –

І падає на підлогу, наче поранене кулею, –

Глухий звук одзивається в тиші голосовим надривом.

***

Мідь осінньої крони і голосу зрілого дар,

Фотокартка, де літо і сонце застигли в зеніті,

Тільки пух золотий полохливих північних гагар –

Сни дитячі солодкі, за все найсолодші у світі.

Десять років минуло у довгих чеканнях на

Сині-сині конверти зі штемпелем – Peterborough,

Так дрижить в першій скрипці натята до болю струна,

І дрижать, у гортані народжені пісня і слово.

Поцілунок забудь, як палання незрізаних рож,

Так літак завмирає на плівці, здійснивши посадку,

Ти залишишся в пам’яті, в голосі, в слові – або ж

Тільки час твої знімки навічно залишить на згадку.

Як складається тяжко римований  визрілий вірш!

Не пригубиш сухого вина на античній основі,

Бо літак, подолавши у небі останній рубіж, –

Буде мати вагу, яка є у мовчанні і слові!

***

Ні кінця ні початку не має доба виногронна,

Халва духмяніла на білій тарілці учора,

І зорі вмивала вода вереснева, солона,

І в берег вдарявся напівзатоплений човен.

Так солодко-солодко тут після жнив благодатних,

Неначе втамовуєш спрагу гірською водою,

І небо ясніє над золотом ліз виноградних

Медяником житнім чи динею жовто-рудою.

Тут кожна піщинка нагадає собою минуле,

І в кухлях вино, наче мед молодий, перебродить,

А в тиші кімнат, де ополудень діти заснули, –

Тільки годинник заведений пошепки ходить.

Обсиплються грона, проникнені сріблом дощинок,

І прання просохле у плетені кошики ляже,

І розсип сухих прохолодних солодких родзинок

На білому обрусі – нам про минуле розкаже.

***                         

Ядро в стручках, тяжке ядро в стручках –

Під голос Августа щодня невпинно зріє,

Зробившись тяжчим, ніж печаль в очах,

Ніж світлий сон, який обтяжить вії.

Не в кожнім голосі відчуєш рух часів,

Тугий пісок і трудні справжні вірші,

Дивись, дивись – оновлений засів

Дає врожай, багатший і щедріший –

Ніж був торік. Який тяжкий в руці!

Як радісно з ним бути невід’ємним!

На фресках снів пливуть, пливуть гребці,

Пропахлі рибою і смородом галерним.

Ядро в стручках – як барабанний дріб,

Вражаючий і силою і міццю,

Якщо б не час, в твоїх руках зросли б

Всі ядра визрілі, наповнивши зіницю

Такою тяжкістю, вагою – як сльоза,

Такою легкістю – як усмішка дитини,

Час плине далі, в сни, але ти стежиш за

Стручком, галерою, не визнавши відміни.

***                                 

Твоя перша листівка – надіслана із Кексгольма,

Свій перший літ здійснює авіатор,

Всі дрібниці життя – як забута словесна форма,

Відновлений стиль, що зберігся колись од втрати.

Падає на підлогу покинутої вітальні

Жвава ластівка, що заплуталась у завісці,

Дощ ніщо не сховає, лише-но, можливо, дальні

Сині пагорби, якщо стояти на цьому місці.

Так літак буде нагадувати про виліт

В пусті поля, що не стануть добою року,

Його ознакою, що пам’ять людську осилить,

Час підпорядковується літаку, небесам, потоку

Тугого дощового зерна. Дивись, як спаржа в твоєму салаті

Стає рубіновою од світла, яскравою, золотою,

Ти слухаєш у пустому домі, в пустій кімнаті

Дощ, як ритмічно-розмірену музику супокою.

Здається, наприкінці війни на цьому й на тому боці

Сходило сонце, відбиваючись у кожнім скельці

Окулярів. Дивись, як літак зникає в пустому небі або це

Кінь плаче скупою сльозою на римській фресці?..

***                      

Два роки – три війни – і всі без перемог,

ми всі завжди були ні –  за, ні – проти,

але розлука довша, ніж сльоза,

ніж довгий захід сонця над рікою.

Спинись, прислухайся, як листя восени

спада з дерев, створивши гекатомби,

як забирають віденські стільці

в ясну кімнату з золотого саду.

Уже скінчилась програна війна,

чи клавішів торкнеться хтось колись,

чи заспіває чорний дикий дрізд

в тугій лозі, натятій до тремтіння?...

Дозріле, денне світло й свіжий плід,

розмови довгі ні про що за чаєм,

а сонце пізнє на пустих полях

жовтіє, як незібране колосся…

***                            

В твоїх словах не чутно особливої радості,

Літак відносить у небо свавільний ротор,

Синіє далеч, де горішника зріють зарості,

Золота бджола кружля біля кутика рота.

Ми можемо насолоджуватись, подивившись одне на одного,

Лисяче хутро сукні викриє дрібні вади

Проміжку часу або яблука, стиглого і холодного

На підлозі залитої сонцем скляної веранди.

Минуло стільки часу, але давні дитячі спомини

Проростають, як дар, у душі і в твоєму голосі

Чується жаль, що осінь керує кронами,

А сухе зерно зосталося в ніжнім колосі.

В верховітті вітер робить присвяти музиці,

Час усе залишає без змін, як на тій фотографії,

Так куля од поштовху кия докочується до лузи – й ціль

Здається досягнутою, і сонце на білім кахлі

Ванної кімнати надолужує речі в вимірі

Площини реальності, коли горло на повну міру

Може співати, як птаха в далекім вирії,

Визнавши шлях погляду, ока, сльози, пунктиру…

***                            

Хуртовина є сумішшю голосу й справ Дедала,

Хай вікно випромінює сонце, але вже скоро

В танцювальному класі робиться – па – недбало,

Дитина в кімнаті прислуховується до мотора

Аероплана – у ширшім, ніж поле, – небі,

У ширшім за небо просторі літ і моці,

А вухо вбирає голос в страшній потребі,

Бо риба в воді або небо в оці –  

Робляться нерухомими в напружено-трудній силі,

На віконному склі сонце ясніє міддю,

Потрохи зсувається сніг із нерухомих схилів,

Як мильна піна по голенім підборіддю

Військовополоненого, що в вибіленій кімнаті

Закинутого хутора, де зима панує по праву,

Де переклад фрази здається служниці Марті

Значно складнішим, аніж заварити каву.

А в кухні – запах каніфолі й накрохмаленої фіранки

Лишає можливості зосередитись на співанні –

Чи, приклеївши пластир липкий до ранки,

Дивитись, як сутінки огортають ранні

Речі в садибі, залишаючи в мряці кухню,

Чорно-білу фотокартку і на ній молоду людину

В руках служниці, яка, надівши скроєну спішно сукню,

Чує голос гусей, що проводжають на північ морозну зиму.

***

Ми їмо на терасі – прозорій, пустій, сонливій,

На протилежній стіні – образ царя Миколи,

Хаос роздумів забиратиме решту сили,

Цівка сліз – схожа на цівку крові

З рани, не видимої оку, як дно криниці –

Нерухоме, заспокоювальне, глибочезне, з глини,

Теплі сутінки огортають присутніх лиця,

Час скупчується в розмові, в плачу, хвилині…

Ти відчуваєш осені гіркий присмак,

Нас поєднують бесіди, смуги світла,

Жовті оси, у сотні чорнявих рисок,

Терпка кава, айстри і запах літа.

Ліловий вечір. Тиховодь. В нурті – сома глухе зітхання,

Коли з дна піднімається на поверхню прозора булька,

Зупинка у цій оселі передостання,

І, можливо, перша у цьому житті розлука.

Прислухайся, як дощ тихо і мляво крапа,

Ми чуємо шепіт – дальній, ясний, напівсонний,

У згадках дитинства – ранком – the morning cuppa

І як у Стефанів день напувають крізь срібло – коней…

Remember!

Дзвінок зі Стокгольма – і тепла вода у ванні,

Холодна склянка настояного узвару,

І сонце в кімнати вривається на світанні,

І повна тиша, де чутно лише гагару.

О пів на восьму приноситься свіжа пошта,

Бачиться узбережжя – крізь сині віти

Й турботи про те, чи ще залишаться кошти

Пробути тут упродовж цілого літа.

З вікон – сірий сарайчик, далеч, липневий ґанок,

Де тягне вогкістю од струхлявілих дощок,

Під світлою стелею – вранішній чай, сніданок

І полуницями вщерть наповнений кошик.

Тут, на півночі, сніг – синіший від ока,

Від сльози, інею, дощового струмка, палі.

Тут така тиша, що навіть не чутно кроку

Чи ходи часу в минуле, в майбутнє й далі…

***                          

Тугих  і солодких ягід осінній присмак

Нагадує спинене літо. Німецький Бісмарк

Виконує нову примху англійської леді,

Море вривається в простору кімнату світлом,

Довгі дні пахнуть стиглим північним літом,

Птахи гублять тіні, як гравці м’ячі в теніснім сеті.

Час змінює назву, вступивши в єдиноборство

З пташиною тінню, яку упіймати просто,

Якщо доторкнутися до неї поглядом або приторкнутись оком,

Голос диктора в повоєнному місті ніщо не важить,

Шлях Одіссею літо у сні підкаже –

Шерехом вітру в завісках чи моря сяючим шовком.

Гра щодня з м’ячами надворі в теніс,

Здається, війна позаду, кохана Еліс

Іще пригадає південний Мюнхен, але – в Парижі, –

Так полководці відходять в минуле, як гомерівські ахеяни,

Захопивши столиці, долаючи океани,

Кров збурює жили, і пахнуть троянди свіжі.

Услід за літом відлітають на південь птиці,

Пейзаж Оберлянда на настінній пласкій тарілці

Виглядає прикрасою тиші, але тільки-но знов – умовно,

Час зумовлює близькість зими, забринівши натхненно в ноті,

Знов бракує пружного м’яча на теніснім корті,

Коротшає день, і світлішає літа крона.